У вересні вийде збірка есеїв про літературний процес на Вінниччині. Інтерв’ю з автором
Ми почали серію інтерв’ю з авторами-переможцями першого міського конкурсу з підтримки книговидання про Вінницю і видатних вінничан. Першою про її гостросюжетний роман-сагу розпитали журналістку Тетяну Редько, а цього разу пропонуємо дізнатися більше про майбутню книгу літератора і голови Вінницької міської організації Національної спілки письменників України Андрія Стебелєва.
Це буде збірка «Художнє слово на Вінниччині», яка вийде друком в кінці вересня цього року. Вона буде складатися з шести есеїв і міститиме сотні імен та подій, повʼязаних з літературним життям міста та краю.
У книзі, зокрема, йтиметься про діяльність Михайла Коцюбинського, Марка Вовчка, Володимира Свідзінського, Валерʼяна Тарноградського, Ігоря Костецького та Михайла Ореста; у повоєнні часи – Бориса Антоненка-Давидовича, Миколу Зарудного, Василя Земляка, Михайла Стельмаха; шевченківських лауреатів – Євгена Гуцала, Володимира Яворівського, Петра Перебийноса, Катерину Калитко та інших письменників і письменниць. Один з есеїв буде присвячений фольклору Поділля.
Як би ви описали свою книгу однією фразою чи одним реченням?
Це збірка есеїв про літературний процес на Вінниччині: від царя Панька до сьогоднішніх днів. У цій книжці можна буде знайти все, що стосується історії української літератури (і не тільки) на Поділлі.
Як зародилася ідея написати таку книгу? І яка роль самої Вінниці у створенні задуму?
Я є «патрульним» Вікіпедії, і іноді про людей, які зробили великий внесок у певну сферу – історію, архітектуру, живопис – з плином часу після їхньої смерті не залишається майже нічого. Навіть якісні світлини не можна знайти. Це саме стосується і літераторів: людина прожила життя, а про неї всього кілька рядків можна потім знайти в якихось енциклопедичних виданнях. Тому я почав наполегливу архівну роботу у Вінниці, в Києві, працював з іншими джерелами, щоб витягнути цих людей із небуття. Щоб показати, що вони були, що вони дотичні до Вінниччини і Вінниці.
І, упорядковуючи всю цю інформацію, склався такий матеріал: різні есеї, пов’язані з конкретними історичними періодами, а також тематично: скажімо, фольклор на Поділлі, або історія російської літератури (була і така у нас – але треба до цього ставитися критично).
Надихав мене тритомник «Вінниця у спогадах», виданий обласним краєзнавчим музеєм і впорядкований Вікторією Колесник.
А чому Вінниця? Тому що Вінниця – це серце, це нерв Вінниччини, Східного Поділля. Тут багато чого відбувалося, зароджувалося, і продовжує вирувати.
Які теми чи проблеми вам було особливо важливо підняти у цій книжці?
Мені важливо було підсвітити те, що, попри всі випробування, попри всі негаразди і знущання над українцями протягом багатьох віків, ми продиралися крізь асфальт, і пагінці нашої культури, нашої історії, нашої традиції збереглися. І якщо зібрати все це, то вимальовується загальна картина: що ми є, були і будемо на своїй землі. Ми нікуди не подінемося. І ворог у нас приречений.
Що в роботі над книжкою було для вас найскладнішим?
Складно було тримати в голові весь цей обсяг інформації: тисячі імен, сотні різних подій. Їх потрібно було пов’язати, показати плин історії та літературного процесу… Але найважче – це осягнути саме сьогоднішній процес, у час війни. Коли у творах переважає описовість і публіцистичність, а поезія перетворилася на біль – біль тих, хто пише, і тих, про кого пишуть.
Що ви відкрили для себе як автор під час роботи над книжкою?
Працюючи з документами, з історичними фактами, для мене головним відкриттям було те, що оживали люди й постаті. Я уявляв, як вони ходили, як розмовляли, про що думали, яка тоді була мода, манера спілкування, які виклики стояли перед ними. Бо у нас фактично не було гарних приводів: або Голодомор, або війна, або репресії, комуністична брехня… І саме те, як усе це відображалося у творах наших письменників, – було для мене головним відкриттям.
Кому буде цікава ця книга?
Я обрав популярну манеру написання – щоб книжка була зрозумілою і цікавою не тільки фахівцям чи сивочолим дослідникам. Тому впускав у текст окремі історії, «анекдоти», власну критичну оцінку – щоб читачеві було цікаво. У книжці також є багато світлин, які слугують ілюстраціями. І вірші – як своєрідна антологія красного подільського слова: від давніх часів, коли творив, скажімо, Володимир Свідзінський, і дотепер, коли є Катерина Калитко.
Читаєш її вже як не свою книжку і думаєш: невже це я написав? Бо іноді самому здається неймовірною ця праця. Я справді пишаюся, що зробив це.
____
Більше про міський конкурс і програму підтримки книговидання у Вінниці – за посиланням: https://is.gd/eK7xyr