«Літо. Канікули. Вінниця»: Інтерв’ю з авторами пригодницького фентезі для підлітків

Друком виходить книжка «Так не буває! або Оце так канікули!» – пригодницьке фентезі для підлітків, дії якого відбуваються у Вінниці і розгортаються в сучасності та у 1944 році.

Повість занурює у вир пригод однокласників Віки та Ромчика, у справжню і магічну історію Вінниці, з реальними фактами і міськими легендами. На її сторінках є привиди, домовики і трамвайники, підземелля і подорожі в часі – і все це засновано на реальній події.

Книжку написала письменниця Валентина Захабура у співпраці з видавцем Андрієм Кузьміним. Її видали за підтримки Вінницької міської ради у рамках першого міського конкурсу на підтримку книговидання про Вінницю.

Тверда палітурка, 176 сторінок і багато яскравих ілюстрацій від художниці Ірини Білути всередині. Унікальність книги ще й у тому, що місця, де відбуваються події, мають справжні адреси, і перейшовши за інтерактивними посиланнями на сайт видавництва, можна почитати цікаві краєзнавчі тексти, подивитися фото або відео з цих локацій.

Про роботу над фентезі «Так не буває! або Оце так канікули!» Валентина Захабура і Андрій Кузьмін розповіли в інтерв’ю для туристичного сайту Вінниці Vinnytsia.city.

Як би ви описали свою книгу однією фразою чи одним реченням?

Валентина Захабура: Так не буває. Але майже все, що там написано, – правда.

Андрій Кузьмін: Це про силу дитячої фантазії.

Як зародилася ідея написати таку книгу? І яка роль самої Вінниці у створенні задуму?

Андрій Кузьмін: Історія починається так, що внучка дізнається про пригоду свого дідуся: як він, ще малим, під час Другої світової війни брав участь у «дитячому параді». У результаті фантазійної історії вона потрапляє в його спогади. Головне завдання там – нічого не чіпати. Але ж у дітей так не буває – їм завжди все цікаво. З необережності вони повертають у цей світ артефакт з того часу – і далі починаються пригоди.

– В основі книжки лежить реальна історія, яка відбулась у 1944 році з тодішніми дітлахами, коли німецькі війська виходили з Вінниці, а радянські прийшли тільки згодом. Двох людей, які брали участь у тій пригоді, я знаю. Це друзі, один з яких потім став учителем географії, а інший – вчителем фізкультури. На мій погляд, історія дуже кумедна. Я розповідав її і дорослим, і дітям – усім було цікаво слухати.

– Минулого року на «Книжковому арсеналі» я запропонував Валентині Захабурі написати книжку про цю історію. З Валентиною ми знайомі років 15. Вона дуже весела і вигадлива. А щоб книжка стала фантазійною і захопливою, потрібно було додати фантастичних героїв і вигаданих подій.

Валентина Захабура: Направду, книжка заснована десь на третині історії, про яку розповів Андрій Кузьмін. Дитячий парад – це була така мініатюра, і сказане на початку буквально п’ятьма реченнями обернулося на цілу книжку. Пан Андрій спочатку намагався мене стримати, а потім сказав: «Пиши все, що хочеш» – і дав повну свободу дій. Це мій перший досвід співавторства, і я дуже вдячна за таку довіру. У цій книжці я відірвалась наповну.

Андрій Кузьмін: Щодо ролі Вінниці – то це місце події. В багатьох дитячих книжках невідомо, де все відбувається, а тут буде цікаво читати і впізнавати місця. До того ж для дітей взагалі проблема уявити своїх родичів (батьків чи дідусів) дітьми. А вони теж мали якісь пригоди.

Які теми чи проблеми вам було особливо важливо підняти у цій книжці?

Валентина Захабура: Крім того, щоб книжка була цікавою, смішною, щоб вона знайомила з історією Вінниці, щоб розповіла історію, яка відбулася насправді, але про яку не знає ніхто, крім учасників того параду, однією з основних тем було ще й показати дітям, що будь-яке замилування Радянським Союзом може виникати лише тому, що люди, які це замилування висловлюють, тоді були молодими. Бо там немає жодних бонусів, за якими можна тужити. Це навіть вплив не так батьків чи бабусь з дідусями, як саме через YouTube, через блогерів – Росія дуже сильно в це вкладалася, і це треба руйнувати. І я через іронію, через сарказм проводжу це через книжку.

– Також ми намагалися показати, що діти – завжди діти. Вони завжди дуркують, завжди встрягають в якісь халепи – це не залежить від часу і від обставин, у яких вони живуть. Бо сучасна історія повісті відбувається в 2014 році. Це перше літо російсько-української війни фактично, тому ще немає усвідомлення дітьми цієї масштабності, але вже згадується, що росіяни захопили Крим: подружка не змогла поїхати в Гурзуф, про що мріяла. І в сучасності, і в 44-му році діти однакового віку. Тобто усім нашим героям приблизно по 9-10 років.

Андрій Кузьмін: У цій книжці деякі події, що відбувалися в минулому, подані разом із поясненням, адже для багатьох дітей, наприклад, буде незрозуміло, чому в радянську добу люди мусили стояти за водою в довжелезних чергах і носити її відрами додому, при тому що водопровід у Вінниці був. Діти взагалі зараз мало читають, а саме читання розвиває критичне мислення, яке особливо необхідне в наш час – при навалі дезінформації, яку вони не можуть відфільтрувати самостійно.

Що в роботі над виданням було найскладнішим?

Валентина Захабура: Андрій, як представник видавництва, з яким я співпрацювала, організовував дуже багато зустрічей. Тому у Вінниці я була більше 10 разів: в дуже багатьох школах, в багатьох бібліотеках, зустрічалася з багатьма дітьми… Я сама киянка і живу в Києві. Але навіть враховуючи те, що Вінниця – місто, в яке я їжджу, напевно, найчастіше в Україні, все одно всього не запам’ятаєш. Тож Андрій Кузьмін влаштував дуже масштабну екскурсію. Ми спеціально їздили трамваєм. Я шукала, як виглядало місто одразу після звільнення в 1944-му році… У книжці згадується багато локацій, і мені було важливо точно розуміти, як пройти з одного місця до іншого. Тобто такі от нюанси.

Що ви відкрили для себе як авторка під час роботи над книжкою?

Валентина Захабура: Я відкрила дуже глибоку і цікаву історію Вінниці: тут же були і фортеці, і козаки… Навіть історія ХХ століття, яка досить сувора до всієї України, але і в ній стільки всього цікавого. Кожен куточок має свою особливість і пам’ять. І це важливо прививати дітям – любов до локальної історії: любити Україну через своє місто, свою вулицю, через локальних героїв… Книжка закінчується так, що там точно має бути продовження. Тому будуть іще трамвайні історії, будуть паркові історії з незвичними атракціонами… У Вінниці є багато цікавих речей, яких немає в інших містах, і я дуже хочу їх задіяти, щоб люди про них знали, щоб це цінувалося.

Кому буде цікава ця книга?

Андрій Кузьмін: Вказаний рекомендований вік – це 8-12 років. Ми хотіли зробити таку книжку, яку б діти читали із задоволенням.

Валентина Захабура: Насправді, усі мої книжки призначені для родинного читання. «Лео-Фу, або Я народився собакою» у мене прекрасно читають дідусі, бабусі, діти – і всі разом у родині сміються, і плачуть, і обіймаються. Так само «Панцир, лапи й крила пані Оксани» призначена для родинного читання, щоб побороти страхи перед пандеміями. Трилогія «Ой лише» також прекрасно читається родиною… Я люблю, коли в книжках діють різні покоління. Коли діти – не у вакуумі, не кинуті самі на себе, поки батьки зайняті на роботі. Ні – я хочу, щоб був зв’язок між поколіннями. Показати дітям, що з дідусями і бабусями, з батьками може бути геть не нудно. І в «Так не буває! або Оце так канікули» у нас дуже активний дідусь, який ділиться своєю історією і фактично підбиває наших героїв на абсолютно карколомні пригоди.

Прочитати уривок та придбати книгу можна на сайті видавництва «Вишенька» за ЦИМ посиланням.

Читайте також:«У нас – багатюща культура, але ми її не знаємо»: інтерв’ю з авторками книжки про обрядовий хліб на Вінниччині